Їм всього по 21. Вони – призерки Олімпійських Ігор, Чемпіонки Світу та Європи з синхронного плавання. Марина та Влада Алексіїві жили та тренувались у Харкові та один день змінив їхнє життя на «до» та «після».
Замість салюту – винищувач у небі та шквал диму від вибухів
Підступне повномасштабне вторгнення російської федерації сестри-близнючки, як і всі українці, зустріли близько четвертої ранку. Марина прокинулась від вибуху й почала підіймати всю сім’ю. Спочатку повний шок і абсолютне нерозуміння ситуації, потім – швидкі збори та поїздка на Захід України, яка тривала більше 2 днів. Цей день Марина згадує як найстрашніший в своєму житті:
«Ми живемо на 11-му поверсі, і з наших вікон дуже добре видно Північну Салтівку, яка близько до кордону з росією. Я прокинулась, чую якісь вибухи. Подумала, що то феєрверк, дивлюсь в вікно і бачу вибухи. Потім розбудила батьків, кажу: «Почалось, війна, щось треба робити, кудись бігти». Бомбосховище далеко. Ми бачили вибухи з вікна, потім над нами пролетів винищувач. Було дуже гучно і страшно.
Мама, взагалі, не вірила у це все, і лягла ще поспати. У нас із Владою (сестрою-близнючкою) були зібрані валізи, ми повинні були їхати на збори до Туреччини. Тато сказав швидко збирати речі, через 6 годин після початку ми поїхали з Харкова. Їхали 2 дні, без зупинок. Проїжджаючи якесь місто вночі, поблизу щось вибухнуло. Ми бачили багато військових, у нас трусилися руки. Під кінець дороги, я сіла за кермо, аби змінити тата. Ми не знали куди їхати, що робити.
Врешті, зупинились в Чернівцях. Були дуже виснажені. Всюди був ажіотаж, готелі всі повні, ми дуже довго шукали, де зупинитись. Знайшли якийсь старий готель. Там і зупинились. Два тижні ходили в одному й тому ж спортивному костюмі. Мама казала: «Будьте готові в будь-яку хвилину, що ми знову кудись поїдемо.
З Харкова виїхали лише ми з команди і Валерія Тищенко. Всі інші дівчата й головний тренер залишились там. Деякі дівчата з команди живуть поблизу танкового заводу. Там був вибух і наша подруга писала, що не знає чи виживе, чи ще колись ми побачимось, це дуже страшно».
«Росіяни радіють, що нас бомблять»
Віра в хороших росіян – пастка в яку потрапив кожен українець. У перші тижні повномасштабного вторгнення дівчата писали спортсменкам з росії, аби достукатись до них. Та замість підтримки чи вибачення почули прокльони та слова про спасіння від нацизму, розповідає Марина.
«Мені писали спортсменки з росії. Дівчинка, з якою ми добре спілкувались пише: «Це все на благо вам». Я їй пишу: «Ти дивна? Приїжджай, ми покажемо тобі нашу дачу, її окупували. Я тебе запрошую на екскурсію». І все, потім ми їх всіх заблокували (у телефоні – ред.), ми зрозуміли, що достукатись до них не вийде. Ще одна спортсменка з росії мені писала, що в перші дні вона виходила на мітинги, потім минуло декілька днів і вона пише: «Це ваші військові вас бомблять»
Справа життя врятувала життя
Спорт завжди з ними. І саме спорт витягнув їх із депресії та не дав здатись. Всередині березня Марина та Влада разом зі Збірною України із синхронного плавання відправились в Італію. Місцева федерація гостинно відкрила свої двері, дала дівчатам теплі речі, житло та їжу. Не пройшла повз і Австралія – вони зробили подарунок нашій команді: надіслали купальники з прапором України. Дівчата відчували підтримку, а разом із тим вони постійно хвилювались за рідних, які перебували в Україні.
«Нас дуже тепло прийняли. Ми приїхали – всі стоять з жовто-блакитними квітами. У нас були тільки літні речі, не було нічого спортивного, не було теплих речей. Ми – біженці. Дівчата з італійської команди приходили, казали не соромтесь, кажіть, що вам потрібно. Вони давали нам свій теплий одяг. Ми казали, що нам нічого не потрібно, а вони приносили нам пакетики з їжею.
Спочатку нам було дуже важко. У нас дуже молода команда, наймолодшій 14 років. Всі дуже хвилювались, були знервовані. Постійно телефонуєш рідним, питаєш як вони.
Десь за два тижні перебування в Італії, Влада відкриває валізу і каже дивись, що у мене є. Вона взяла Олімпійську медаль. Я так здивувалась, як вона встигла це зробити. Вона в нас є тут, з собою».
Відмінний захист спортивного фронту
Через війну дівчата пропустили більше двох тижнів тренувань, потрібно було швидко набирати форму та готуватись до Чемпіонату світу. Мотивації було вдосталь: дівчата хотіли захистити свій, спортивний, фронт.
«Ми розуміли, що скоро Чемпіонат світу, а у нас навіть купальників з собою для виступів не має. Ми говорили, що будемо виступати в тому, що в нас є, хотіли виступити якнайкраще, щоб показати, що незважаючи ні на що, українці дуже сильні.
Наші купальники в останню мить прибули до нас із Харкова: командний лікар під бомбами біг в басейн, аби дістати їх для нас. Лікар та масажист приєднались до нас вже в Угорщині, на Чемпіонаті світу. Вони допомагали людям у Харкові, а ми були самі собі лікарі та масажисти.
Перед змаганнями військові записували для нас відео. Казали, що купили спеціально сонячну батарею, щоб дивитися змагання онлайн. Це було дуже мило»
Дівчата не підвели! Збірна України із синхронного плавання здобула рекордні для себе 7 медалей, 2 з яких золоті, на світовій першості у Будапешті. Для підопічних Світлани Саідової результат чемпіонату світу в Угорщині – найкращий за всю історію України. З особливим трепетом цей успіх згадує Марина Алексіїва.
«Коли грав гімн України на Чемпіонаті світу, ми плакали, адже розуміли, що гідно представили нашу державу. Ми давали багато інтерв’ю, хотіли розповісти усім, що в нас відбувається. Це був дуже емоційний момент.
Замість моря чи гір – Харків, Україна
Зараз Збірна України перебуває на зборах в Іспанії та готується до Чемпіонату Європи, який відбудеться в Римі. Ці змагання – останні перед відпусткою. І поки спортсменки з інших країн розповідають як будуть плавати в океані, відвідувати вечірки та робити все, що притаманне відпустці – наша команда вже планує свій маршрут в Україну, до рідного Харкова.
«Це як подарунок – поїхати додому. Коли розумієш, що зараз ти викладешся на 100 відсотків і поїдеш додому, на душі стає легше. Усі наші дівчата дуже хочуть поїхати в Харків.
Ми спочатку поїдемо до батьків, вони на Заході України. А потім складемо ЗНО так як вступаємо на магістратуру. Дуже хочеться поїхати в Харків, але коли ти бачиш відео, як там небезпечно, то розумієш, що це дуже страшно. Але, можливо, таки на декілька днів поїдемо туди, аби побачити близьких»
Волонтерство як спосіб життя
Дівчата не тільки захищають спортивний фонд, а й активно допомагають Українській Армії. Разом з іншими спортсменами вони створили чат, де разом обговорюють останні новини та допомагають ЗСУ.
Ми постійно скидаємо, кому треба допомога, кооперуємось і допомагаємо. Я дуже багато в Інстаграмі поширюю інформації про це. Сама надсилаю постійно кошти. Робимо все аби наблизити перемогу.
Україна стане ще кращою після перемоги
Дівчата мріють повернутись до Харкова. У минулому році сестри купили власну квартиру та зробити новосілля так і не встигли, воно було заплановане на 25 лютого. Після перемоги, кажуть, обов’язково його відсвяткують, а ще діляться своїми мріями про майбутнє нашої держави.
«Ми дуже сумуємо за Харковом. Ми планували зібратись всією командою, відсвяткувати новосілля. Там все таке нове, все так красиво, ремонт мрії. Після перемоги ми запросимо всю команду на новосілля.
Харків буде ще кращим. Україна буде найкрасивішою, найіноваційнішою, найсильнішою. Ми так сумуємо за нашою країною. Зараз по особливому розумієш, яка в нас красива Україна, яка чиста, комфортна. Ми обов’язково переможемо і відбудуємо нашу країну».
Діана Кондратюк, членкиня АСЖУ
Матеріал підготовлено за підтримки IMS (International Media Support) ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу”