Моя історія — це історія звичайної людини. Соціологиня, психологиня, медіаекспертка, маю доньку 14 років, мій дім — Харківська область, 12 км від кордону з рф, це фактично прифронтова територія зараз.
Робота з військовими журналістами та на лінії ВОГНЮ
Я пропрацювала 20 років в університеті на різних посадах, з 2016 по 2021 була керівницею відділу реклами та брендингу Каразінського університету.
Щодо журналістики, з 2008 року я є головою та засновницею ГО «АСТ», що проводить тренінги з медіаграмотності, організовує школи та різні заходи для журналістів і дипломатів, зокрема з акцентом на те, як писати та говорити про війну.
У 2015 році я за підтримки посольства США в Україні заснувала та очолила онлайн-радіо ЗІР, платформу для навчання студентів і школярів. Ми провели медіашколи для школярів і студентів, створили тисячі подкастів, а наприкінці 2021 року почали навчати воєнної журналістики.
Ще одна ініціатива, повʼязана з медіа, — ГС «Консорціум ветеранських організацій Сходу», чиєю співзасновницею я є з 2020 року. Зокрема, зараз за підтримки IMS ми реалізовуємо проєкт «Медіацентр Схід».
Також із січня 2022-го й донині я працюю на лінії фронту з іноземними медіа, а з червня 2022-го — програмною менеджеркою проєкту Ukraine Voices IWPR (Institute for War and Peace Reporting)
Беру участь у купі різних проєктів для громад і переміщених осіб, проєктів із культурної дипломатії.
Як західні медіа вмовляли писати про війну в Україні
Для мене війна почалася не 24 лютого 2022-го, а 9 років тому, і між цими двома датами не було миру.
Була війна — дещо дивно, що не для всіх очевидна, але реальна, як і сьогодні. На ній гинули люди, евакуювалися з територій бойових дій, були біль і втрати, були страхи людей, які тікали від обстрілів. Ці відчуття зараз знайомі кожному, але вони були дуже далекими для більшості 9 років тому.
У 2014 році я щойно повернулася зі стажування зі США. Саме в цей період багато зусиль і контактів було докладено для того, щоб привернути увагу до подій в Україні, але іноземні медіа доводилося вмовляти про це писати.
Щодо дезінформації з боку росії та ІПСО, тоді їй найбільше пасував вислів «не все так однозначно».
Варто зазначити, що Євросоюз офіційно визнав загрозу поширення дезінформації лише у 2015 році (Action Plan against Disinformation). Але справжнє усвідомлення масштабів загроз прийшло лише у 2016 році, а до реальних дій дійшли взагалі тільки у 2022-му.
Війна в Україні була неймовірно важкою темою, а кількість матеріалів щодо висвітлення подій була суттєво меншою за те, що робила росія. Ця тема була незрозумілою та неоднозначною для більшості іноземців.
Події навколо МН17 трішки змусили замислитися, але рф не здавала свої позиції щодо продукування наративів і дезінформації.
Треба визнати: тоді інформаційний фронт ми не тримали та й не дуже намагалися насправді.
Журналісти не були готові до повномасштабної війни
Зараз ми маємо нові виклики та нових гравців, але старі проблеми.
Ми не готувалися до війни. І це не тільки про медіаспільноту, це загальна історія.
Не було проведено жодних тренінгів для редакцій із тактичної медицини, не було жодного розуміння безпекових моментів роботи на лінії фронту, було відсутнє забезпечення журналістів засобами індивідуально захисту.
Нова фаза війни застала нас зненацька — ми були не готові.
Так, ми впоралися й впоралися гідно, але це вартувало життя тим журналістам, які загинули, яких було поранено або взято в полон. Це занадто висока ціна за безпечність протягом 9 років.
Які виклики стоять перед українською журналістикою
Війна актуалізувала для української журналістики необхідність самовизначення, запустила процеси формування суб’єктності, створення нової формації незалежних і професійних українських медіа.
Дуже важливі в цьому процесі саморегулювання та згуртованість медіаспільноти, адже саме це дасть змогу протидіяти цензурі з боку держави.
Є багато нагальних проблем, які треба розв’язувати спільно. Це й проблеми акредитації, і єдина прескарта, і підготовка журналістів для роботи в умовах війни.
Ми втратили 9 років, і наразі не маємо ані пулу професійно підготовлених воєнних журналістів, ані пресофіцерів, що розуміють закони інформаційного простору та сучасно підготовлені. Це ускладнює нам роботу зараз, але ми тримаємося й гідно тримаємося.
Війна не має відтінків і напівтонів
Ще одне цікаве питання, яке ставив собі кожен журналіст, що працював на лінії фронту, — про мову ворожнечі: чи гарантоване право Європейської конвенції на вільне висловлювання своєї думки та позиції.
Відповідь, звісно, є очевидною згідно з професійними стандартами, але дуже важко було, особливо спочатку, провести межу між позицією громадянина та професійною позицією. Про це багато говорили на публічних заходах.
Зараз ця проблема вже не стоїть так гостро, але на початку було багато емоцій, які хотілося транслювати.
Ось кілька пояснень, які вже мали б стати очевидними для кожного українського (і не тільки) журналіста:
-
«Чорне та біле»: війна не має відтінків і напівтонів, а феномена «у кожного своя правда» просто немає.
-
«Нуль» — це не крайня позиція, це щось середнє, що добре ілюструє фразу, що правда десь посередині. Так і є, правда живе на нулі. Маєш сумніви — тобі сюди, маєш питання – відповіді тут. Чим далі ти від нуля, тим важче сприймається ситуація, багато речей просто неможливо осягнути, бо вони виглядають інакше.
-
«Нуль» — це позиція, з якої краще розумієш ситуацію. Наша проблема в тому, що люди, які ухвалюють ключові рішення, які регулюють роботу практиків, не виходять за межі свого кабінету й не бачать реальної картини. Вони мають фрагментарне уявлення про те, що відбувається в реальності. Тому вони спілкуються мовою заборон і бюрократичних процедур.
Це тому, що вони не розуміють, як насправді відбуваються речі в полях, і замість того, щоб це визнати й будувати діалог із практиками, вони видають накази та створюють процедури замість дієвих алгоритмів і протоколів взаємодії.
Бо вони банально бояться визнати свою некомпетентність. Так і хочеться їм сказати: страшно — це про інше. Ви навіть не уявляєте як це, коли реально страшно.
-
Війна — це стан, коли ти спочатку рахуєш години, потім дні, потім тижні, а потім втрачаєш відчуття часу взагалі. І ти вже не знаєш, який день, який місяць, де ти зараз. У тебе є два маркери — 24 лютого і Перемога. І ти просто рухаєшся до мети.
Що змінила війна в житті журналістів
Війна змінила твоє відчуття безпеки, ти сприймаєш країну як зони, у яких ти працюєш у РРЕ та спиш повністю одягненим і взутим, та інші, де ти можеш собі дозволити жити нормальним життям.
Найважче приїжджати до себе додому в броніку та шоломі, фоткати залишки ракет у себе в дворі (приватний будинок, Харківська область, 12 км до кордону з рф — прим. авт.), де пройшло твоє дитинство, де виросла твоя донька.
Часто запитують, чи страшно? Відчуття страху не може не бути — у тебе перехоплює дихання від кожного вибуху, ти фізично реагуєш на кожен звук. Але ти продовжуєш діяти, виконувати свою роботу, бо ти добре підготовлений і маєш певні навички виживання. Така реакція на гучні звуки зберігається, навіть коли ти далеко від лінії фронту, у порівняно безпечних містах.
Вмирати не страшно, страшно жити з усвідомленням, що ти міг щось зробити, а не зробив. Це реально страшно усвідомлювати, що ти просто чекав, поки все скінчиться.
Війна — це не Голлівуд, але досить часто, особливо іноземні журналісти, цього не усвідомлюють.
За кожним кадром, сюжетом — десятки годин планування та підготовки, командної роботи. Але жодне фото не вартує життя людини.
Важко чути історії людей, яких катували або ґвалтували, які були свідками жахливих подій. Ще важче слухати прибічників «руського миру», які чекали на нього, а зараз мають позицію, що їм усі винні.
Важко повертатися в тил до нормального життя, просто йти вулицями, пити каву, триматися за руки, цілуватися, обійматися.
У мене в квартирі, у порівняно безпечному місті в тилу, поруч із ліжком стоїть бронік і зібраний рюкзак, а коли ми йдемо до міста, у мене із собою завжди аптечка та турнікет. Прогулянка парком перетворюється на активацію безпекового алгоритму пошуку замінувань, і це підсвідомо. Ми жартуємо, що фразу «по газонах не ходити» придумали люди з ПТСР.
Війна зробила нас радикальними та нетолерантними. Але саме ці речі роблять тебе справжнім.
Ти — це твої компетенції, бо робота на фронті не терпить фейків і хибних статусів. Перш ніж їхати на фронт, треба дати відповідь на основне питання: «хто ти?«, «чого ти вартий?«, «у чому твоя сила?» — як би смішно це не звучало, але це так. Неправильна відповідь або хибне визначення може коштувати тобі або твоїй команді життя.
Головний ворог на фронті — це некомпетентність.
На війні немає гендеру, але є стать
На війні немає гендеру, і це правда, але є стать. Ніхто не вчить жінок перед поїздкою в зону проведення бойових дій простих речей.
Адже найбільше складнощів викликають саме вони, прості та зрозумілі в тилу моменти, які є абсолютно за межею розуміння на фронті.
Чоловіки більш пристосовані до роботи в екстремальних умовах фізіологічно, але це не означає, що жінки не можуть. Можуть навіть краще, але для них це додатковий челендж.
Ніхто не вчить журналісток, як робити в броніку побутові речі, коли ти в зоні проведення бойових дій, і немає можливості його зняти, як сходити в туалет. Наприклад, як працювати в таких умовах, коли в тебе місячні, які від стресу та постійних навантажень можуть бути не за графіком. На тренінгах зазвичай про таке не говорять.
Чому вчаться люди на фронті та чому мир не буде легшим за війну
На війні ти можеш не спати довгий час, вчишся спати по 15 хвилин, не їсти, взагалі можеш багато надлюдських речей. Ти можеш спокійно ставити питання та слухати відповіді про катування, вбивства рідних і багато інших жахів спокійно, виважено, професійно.
Але потім, коли поруч усміхнені люди, кава, безпека — ти залишаєшся із цією інформацією сам на сам, і тебе накриває… несподівано. І це найважче — жити із цим досвідом. Поняття норми в «довоєнному досвіді» для тебе вже немає.
Коли закінчиться війна, нам доведеться вчитися багатьом речам заново. Треба буде звикати до себе з новим досвідом. Мир — це не відсутність війни, його треба буде вибудовувати. Нам буде важко так само, як важко зараз. Така вона — ціна життя, свободи, гідності.
Ми не починали цю війну, але ми її закінчимо! І обов’язково Перемогою!
Ольга Гужва, соціологиня, психологиня, медіаекспертка.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.