100 років тому, 30 грудня 1922 року відбулася, здавалося би, досить значна подія.
У Москві в будівлі Великого театру представники Російської, Української, Білоруської та Закавказької союзних республік підписали договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік – СРСР.
Наскільки вагоме було це рішення – можна здогадатися по його відсутності серед червоних дат радянського календаря. При тому, що, як відомо, комуністи дуже любили святкувати дати своїх звершень – хоч і невеликих. Але річниця створення сРСР (саме так він тоді писався, з маленької першої «с») проходила практично завжди повз уваги партійних бонз, цю дату майже не святкували. Адже це було цілком паперове рішення, яке мало тільки юридично закріпити фактичне самодєржіє Москви – точніше більшовиків, котрі в ній захопили владу.
Контроль, який революціонери на чолі з Леніним, отримали над найбільшим шматком Російської імперії – РРФСР (Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка), став визначним у подальшому перебігу подій. Багатомільйонний слухняний народ, вимуштруваний століттями рабства, перетворився на величезну більшовицьку армію, завдяки роботі талановитих організаторів й пропагандистів – революціонерів. Лейба Бронштейн (Троцький), Володимир Ульянов (Ленін), Йосип Джугашвілі (Сталін) та інші змогли використати тоді на повну обставини, що склалися.
Крайня втомленість населення від трьох років Першої Світової Війни, величезні втрати на ній, відсутність економічних та правових свобод – те, що ігнорувала царська влада, більшовики взяли на озброєння. Близько 2 мільйонів тільки загиблих й без вісті зниклих – такі були підсумки для Російської імперії на початок 1917 року. При цьому уряд разом із московською православною церквою постійно наголошували на веденні війни до переможного кінця, створюючи картинку її підтримки народом, повального ура-патріотизму.
Але антивоєнна агітація, вміло розгорнута більшовиками у армії, зробила свою справу – фронт просто посипався.
Тисячі, десятки тисяч людей зі зброєю, цілі підрозділи – які почали самовільно залишати війська, тепер стали для більшовиків інструментами для отримання влади. Фундатор Червоної Армії – Троцький так заявляв:
«… Авжеж війна часто в історії являється матір’ю революції».
Використовуючи весь комплекс психологічних синдромів та ненависті, які накопилися за роки війни в окопах у цих військових, революціонери послідовно направили їх на захоплення влади. Варто відмітити, що «свята» православна церква була практично непомітно знищена по дорозі. Сотні тисяч російських солдат, яких вміло тримали революціонери на гачку червоної пропаганди, спочатку підкорили їм Росію, а потім і майже усі інші частини колишньої імперії. Вивівши їх з фронту у 1917 році обіцянками мира, більшовики тепер запевняли у необхідності війни: і це працювало.
Легітимність новоствореної влади червоних трималася тільки на цих російських військових. Наявність вірних Москві полків з кулеметами, броне-потягами та комісарами і визначила у той період виникнення Української, Білоруської та Закавказької Радянських Республік. Поразка Німеччини та виснаженість союзників у Першій Світовій Війні надали можливості врешті решт російським комуністам поступово подавити будь-який опір спочатку у цих – найближчих до них регіонах, а потім і замахнутися на світову революцію.
Післявоєнний хаос – більша частина Європи у 1918-20 роках лежала в руїнах, відвернув на час увагу як колишніх ворогів, так і союзників імперії.
Тож необхідність у будь-яких правових формах оформлення існування держави більшовиків – в тому разі і укладанням союзного договору Російської РФСР із іншими, начебто незалежними республіками, виникла тільки у 1922 році. Практично через три роки після остаточного встановлення там червоної влади – коли для підписання міжнародних угод стала необхідна юридична легітимізація утворення країни.
Історія СРСР – держави, створеної майже виключно насильством та пропагандою, у подальшому показова. «Імперія зла» була народжена кривавим знищенням своєї імперської еліти. Потім йшли розстріли своїх підприємців, «старих революціонерів», терор та жах мільйонного ГУЛАГу – що перервався Другою Світовою Війною. Далі, правда, цей сатанізм неспинних вбивств та переслідування свого населення пішов на спад – що не заважало радянському уряду знищувати патріотів-націоналістів всіх народів. І прихований, національний супротив правлінню Москви поколіннями жеврів, не згасав. Саме завдяки цьому відразу за наступним послабленням режиму штиків та КГБ-ешного нагляду у 1980-тих роках настав розпад СРСР – «у вязниці народів» не залишилося більше нікого.
Показово, що з усього цього століття, сучасний, не менш кривавий путінський режим, не зміг обрати більше нічого для програмування нових поколінь, ніж:
«Пам’ятаєте 1945 рік?! Можемо повторити!»
Як ми бачимо, знову налаштовуючи чергове покоління росіян під співи вірних попів на переможну війну, сучасні правителі Кремля забули недавню історію.
Автор: Борис Калита.